Знецінення. Зі спостережень…
Слідами недільного тренінгу 😉
Слово “знецінення” останнім часом звучить доволі часто. І звучить воно у контексті заподіяння нам болю та страждань. Ми відчуваємо себе “нижче плінтуса” коли нас “знецінюють”:
- Наші переживання невимовно гіркі
- Наші думки ходять по колу у виправданні себе та у спробах відновити власний “рівень”, свій “статус”.
- Ми збираємо компромат і ненавидимо того, хто нас “знецінив”
- Ми задаємося питанням, на яке не існує відповіді “чому?”.
Згодом, перебуваючи у стані колотні, ми знаходимо у світовій павутини підствердження власній позиції, обʼгрунтування своїх переживань, ставимо собі діагноз та щільно зачиняємося у замозахисті.
Далі може відбуватися:
- Міцний супротив, що супроводжується болем і внутрішніми муками
- Активні воєнні дії
- Гарячий конфлікт, скандал у намаганні відновити свій знецінений образ
- Самодиверсія
- Саможаління
- Самоїдство у вимозі до себе припинити переживати і мучитися і терміново “почати жити власне життя!”.
Я думаю, що вищеописана картина знайома багатьом.
Але! Не все так просто із “знеціненням”. Існує реальний психологічний садизм у стосунках, де “знецінення” – один із засобів завдання болю. Однак такі випадки зустрічаються не часто. Вони існують, але точно не 90 зі 100.
Більшою мірою саме у цих 90 зі 100 випадків ми підвладні саме синдрому “знецінення”.
Наше запалене, голодне та наполошене Я, знаходить в словах або мовчанні тих, хто поруч, зневажливе та “знецінююче” ставлення.
“Не подякував за старанно приготовагу вечерю. Не подивився. Формально подякував”.
“Хто ви такий, щоб розповідати мені як себе поводити?”
“Ну і що, що ти всіх матеріально утримуєш?! Де твоя увага ?! Ти не проводиш часу з родиною, як справжні чоловіки!”
“Скільки можна мовчати?”
“Ти що, дурепа?”
Інша людина назавжди залишається для нас загадкою і буде рухатися своєю дорогою у наших стосунках, не буде слідувати нашим уявленням.
Завжди існуватимуть “чарівни миті” сварки та вираження емоцій. Будуть звучати звинувачення, обурення та роздратування.
Інша людина має право дякувати чи мовчати.
Нам би побачити та зрозуміти, що «знецінювання» має дві сторони. Ми дуже хочемо «ціннісного» ставлення до нас. А що відбувається з тими, хто поруч, з ким ми контактуємо, яка насправді їхня внутрішня історія – нам глибоко байдуже – фактично, ми знецінюємо все, що відбувається, і всіх, хто поруч.
Це тому що немає для нас більшої та болючішої цінності ніж власне Я. І зіткане воно з «хочу-не хочу» і «подобається – не подобається».
Проте, життя набагато більше за наше «подобається». І ми маємо шанс дізнатися про свій досвід, що на межі ідеї про себе Життя не закінчується.
З любов’ю та вдячністю учасника недільного тренінгу❤️
